Журнал «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ». № 1 (59), 2023

12 Валерій Ворожко 4 квітня 1927 р. постанова Президії ЦВК СРСР прирівня- ла недбальство, що спричинило руйнування, вибухи, пожежі та інші «шкідницькі» дії на виробництві або транспорті, до державних злочинів15. Провину за господарські невдачі біль- шовики покладали на інженерно-технічних спеціалістів, які отримали освіту до 1918 р. та мали чималий досвід, але «хибний», на думку нової влади, «світогляд». З перших днів захоплення влади більшовики їх підозрювали в евентуаль- ному шпигунстві і «шкідництві». Вони ставали об’єктом по- літичного та (або) кримінального терору, цькування (т. зв. спецеїдство) як частина тих самих «шкідницьких елементів». Іноді їх засуджували у позасудовому порядку і саджали до в’язниці чи у виправно-трудові табори за «шкідництво». На власників дореволюційних дипломів про вищу освіту лягало тавро буржуазного спеціаліста – «спеца», як їх тоді називали. Такого «спеца», на думку більшовиків, треба перевиховувати роками, бо його походження начебто закономірно зумовлю- вало «шкідницьку» лінію поведінки. Стосовно «спеців» біль- шовики дотримувалися марксистських догм. Ще у 1891 р. Ф. Енгельс писав про «буржуазних» інженерів: «якщо ми, завдяки війні, передчасно станемо до влади, то техніки будуть нашими спеціальними супротивниками і будуть обманювати і зраджувати нас, де тільки зможуть. Нам дове- деться застосовувати терор»16. Залучення у військову промисловість представників осві- чених «чужих класів» і неможливість оцінити їхню діяльність через відсутність спеціальних знань у більшовиків та їхніх прихильників створювало родючий ґрунт для підозр, заздро- сті й ворожості. Для тиску на «спеців» використовували і робітництво, ба більше, що це було нескладно: відносно високі зарплати «спеців» у період непу спрощували справу нацьковування пролетарів на «буржуїв», щодо яких відбува- __________________________________ 15 Политбюро и «вредители». – С. 5. 16 Энгельс – Августу Бебелю в Берлин. 24–26 октября 1891 г. // К. Маркс и Ф. Энгельс. Сочинения. – М.: Политиздат, 1965. – Т. 38. – С. 163.