Скоропадський Павло Петрович

м. Оберстдорф, кладовище Вальдфрідхоф

Sezione: Північна частина, ділянка «Г», номер сектору, Riga: 1, Luogo: 3 (Оберстдорф (Німеччина))

47.414273°N, 10.284534°E

Persone

👴

Скоропадський Павло Петрович

03.03.1873 – 26.04.1945

72 anni, 1 mesi

Nato a: земля Гессен, м. Вісбаден Morto nel: Меттен, Баварія (Німеччина)

Causa della morte: загинув при бомбардуванні Німеччини

Note sulla personaРанг або посада: Гетьман Української Держави Місце поховання: Оберстдорф (Німеччина) Адреса цвинтаря: м. Оберстдорф, (м. Оберстдорф, кладовище Вальдфрідхоф) Стан могили: У хорошому стані Статус оплати: Оплачено Опікун: Адміністрація цвинтарю та комунальні установи м. Оберсдорф Інформація актуальна станом на: 23.11.2020 Джерело: (с) Папакін Г.В., Інститут історії України НАН України Опис: Скоропадський Павло Петрович (15(03).03.1873—26.04.1945) — державний і військовий діяч, Гетьман всієї України та військ козацьких (1918). Народився в м. Вісбаден (Німеччина). Походив зі старовинного українського старшинсько-шляхетського роду. Син Петра Скоропадського та Марії з дому Миклашевських. Дитячі роки провів у родинному маєтку Тростянець. На формування поглядів та виховання великий вплив справив дід Іван Михайлович, колишній полтавський губернський предводитель дворянства, меценат і доброчинець, засновник Тростянецького дендропарку. Після смерті батька та діда навчався в Пажеському корпусі в Санкт-Петербурзі (1886—1893), по закінченні якого вийшов корнетом у Кавалергардський полк. У січні 1898 одружився з Олександрою Дурново, від якої мав трьох доньок: Марію (1898—1959), Єлизавету (1899—1976), Олену (1919—2014), та трьох синів: Петра (1900—1956), Данила (1904—1957) і Павла (1916—1918). Учасник російсько-японської війни 1904—1905 (ад’ютант командуючого Східним загоном генерал-лейтенанта Ф.Келлера, командир 5-ї сотні 2-го Читинського козачого полку, ад’ютант головнокомандуючого російськими військами на Далекому Сході генерала від інфантерії П.Ліневича). По поверненню до С.-Петербурга призначений флігель-ад’ютантом російського імператора Миколи II в чині полковника, потім — командиром 20-го Фінляндського драгунського (1910) та лейб-гвардії Кінного (1911) полків, 1912 отримав звання генерал-майора та зарахований до імператорського почту. Водночас виявляв велику зацікавленість у збиранні пам’яток української старовини, відновленні історочної пам’яті про свій рід, співпрацював із П.Я.Дорошенком та В.Модзалевським. Разом з останнім започаткував архівно-археографічний проект "Архів Скоропадських" (збирання і видавання фамільних паперів). Захоплення минулим роду та України, одначе, не переросло в політичне українофільство, і він не брав участі в політичному житті, не поділяючи поглядів тогочасних "мазепинців" чи "богданівців". Із початком Першої світової війни разом із полком виступив на фронт, відзначився в перших боях і отримав у жовтні 1914 орден святого Георгія 4-го ст. Згодом командував тимчасовою 1-ю гвардійською кінною бригадою, 5-ю гвардійською кавалерійською дивізією, не раз тимчасово очолював увесь гвардійський кавалерійський корпус, що діяв у Прибалтиці та на сході Польщі. За військову звитягу отримав звання генерал-лейтенанта. Із січня 1917 призначений командиром 34-го армійського корпусу, що стояв в Україні. Схвально зустрів Лютневу революцію 1917 і повалення самодержавства, із квітня 1917 почав стежити за розвитком українського руху. В нових умовах домагався збереження боєздатності корпусу, але після провалу липневого наступу російських військ, в якому корпус брав активну участь, під впливом розкладу старої армії дійшов думки про необхідність зміцнення дисципліни шляхом українізації і восени завершив формування боєздатного 1-го Українського козацького корпусу у складі 2-х піхотних дивізій та артилерійської бригади. Ідея протиставити розкладовому впливу більшовизму здорове національне почуття змусила його погодитися на обрання наказним отаманом Вільного козацтва (жовтень 1917).Після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 С. рішучо став на бік Української Центральної Ради, успішно боровся з більшовиками на Південно-Західному фронті, фактично очолював українські війська в Правобережній Україні у грудні 1917, використовував загони Вільного козацтва та інші підрозділи для роззброєння збільшовичених частин і не допустив їх до Києва. Але недовіра з боку керівного українського проводу, військова політика УЦР, яка віддавала перевагу політичним авантюристам, змусили його залишити командування корпусом наприкінці грудня 1917. Намагання використати за французькою допомогою чехословацькі частини, загони Вільного козацтва у протибільшовицькій боротьбі були марними. Невдачею завершилася перша спроба взяти участь у політичному житті — балотування до Всеросійських Установчих зборів за списком Союзу земельних власників. Після відновлення української влади в березні 1918 вдався до створення власного політичного проекту — Української народної громади, політичної партії, яка виступала за сильну одноосібну владу, здатну подолати анархію й наслідки більшовицького панування. Популярність С. серед поміркованого і консервативного політичних таборів, а також німецького й австро-угорського командування в Україні була надзвичайною, що в умовах системної політичної кризи викликало загальну підтримку державного перевороту 29 квітня 1918 (див. Гетьманський переворот 1918), унаслідок якого на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-власників був проголошений Гетьманом всієї України та військ козацьких.Упродовж 29 квітня — 14 грудня 1918 С. намагався збудувати систему одноосібної влади, яка спиралася на історичні та національні традиції, мала тимчасовий характер і тяжіла до авторитаризму. Створена під його проводом Українська Держава досягла значних успіхів в зовнішній політиці, розбудові економіки, культурному розвиткові, але не змогла вирішити найголовніших — земельного та соціального — питань. Оскільки зовнішньою гарантією стабільності виступали німецькі війська, які приборкали інспіровані більшовиками селянське повстання на Звенигородщині та Всеукраїнський страйк залізничників 1918, то воєнна поразка Четверного союзу в листопаді 1918 призвела до вибуху протигетьманського повстання лівих і національних партій, формальним приводом до якого стала Федеративна грамота від 14 листопада 1918 — проголошення С. курсу на федерацію з небільшовицькою Росією. На чолі повстання був Український національний союз, який 14 листопада створив Директорію з 4-х осіб. С., не бажаючи продовжувати братовбивчу боротьбу між українцями, 14 грудня 1918 підписав зречення і за допомогою німців виїхав до Берліна (Німеччина).1919 С. з’єднався з родиною у Швейцарії, 1920 повернувся до Німеччини, де постійно мешкав у Ванзее (нині у складі м. Берлін). На еміграції остаточно позбавився федералістських ілюзій і став переконаним націоналістом. На запрошення Українського союзу хліборобів-державників, створеного В.Липинським та С.Шеметом на еміграції, 1921 повернувся в політику як репрезентант української трудової дідичної монархії і член Ради присяжних Українського союзу хліборобів-державників. Гетьманський рух здобув авторитет серед різних прошарків української еміграції в Європі, Америці, на Далекому Сх. (Китай, Маньчжурія). 1926 заходами С. постав Український науковий інститут у Берліні, що згуртував найкращі наукові сили еміграції. Але становище символу руху не влаштовувало його: С. фактично був позбавлений права на власну політичну діяльність, до того ж не був переконаним монархістом. 1930 відбувся конфлікт між засновником руху В.Липинським та С., унаслідок чого перший залишив Український союз хліборобів-державників. Відтоді на чолі українського гетьманського руху, який 1937 змінив свою назву на Союз гетьманців-державників, беззастережно стояв С. Під його впливом перебувала найбільша в Європі українська громада Німеччини, а відділи Союзу гетьманців-державників працювали практично по всій Центрально-Східній та Західній Європі; у США та Канаді його керівництво визнала впливова напіввійськова Січова організація.Період Другої світової війни став для С. важким випробуванням: змушений перебувати на території Німеччини та рахуватися з реаліями нацистського Райху, водночас напередодні війни зміг відправити сина і офіційного спадкоємця Данила до Великої Британії, через впливових знайомих (президента Фінляндії К.-Г.Маннергейма) шукав контактів із нейтральними державами та учасниками антигітлерівської коаліції. На відміну від багатьох національних діячів ніколи не сподівався на сприяння Німеччини у відновленні української державності. Користувався значним авторитетом серед українців другої хвилі еміграції; 1944 домігся звільнення з нацистських концтаборів С.Бандери, Я.Стецька, А.Мельника та великої кількості військовополонених.Під час подорожі до Баварії важко поранений унаслідок бомбардування залізничної ст. Плятлінг, помер від ран і похований у с. Меттен (згодом перепохований в Оберсдорфі). Праці:Спомини. К., 1992Спогади: Кінець 1917 — грудень 1918. К.—Філадельфія, 1995 Дата оплати: 01.01.2036

Collegamenti esterni

necropolis.uinp.gov.ua

Note

Адреса цвинтаря: м. Оберстдорф, (м. Оберстдорф, кладовище Вальдфрідхоф) Місце поховання: Оберстдорф (Німеччина)

Riferimenti esterni

necropolis.uinp.gov.ua: #2301545343864538381

Creato: 24 mag 2026Aggiornato: 24 mag 2026