Мена

Перша згадка про Мену належить до 1408 року, перебувала в складі Литовського князівства, з 1618 – у складі Польщі. У середині 17 століття для захисту від татарських нападів споруджено земляний вал з дубовою стіною, трьома брамами і двома баштами, укріплення мало 7 виходів до річки. З 1654 Мена – сотенне містечко спочатку Ніжинського, а потім Чернігівського полку. Містечко користувалось магдебурзьким правом, діяли ковальський, шевський цехи, розвивалося гончарство, відомі були вироби золотаря О. Радкова. З 1782 року Мена в складі Сосницького повіту Чернігівського намісництва, з 1797-го – волосний центр Малоросійської губернії, з 1802 – Чернігівської губернії. У 18 столітті в Мені діяла козацька школа, з 19 століття – парафіяльна. У 1689 збудовано дерев’яну Михайлівську церкву (згоріла 1852), 1707 – Миколаївську, 1780 – Троїцьку, 1804 – Різдва Богородиці, 1839 – Олексіївську муровану (не збереглися). У середині 19 століття налічувалося 300 дворів, 3460 жителів, у 1874-ому відкрито залізницю. У повіті поширювалося виробництво тютюну, який вивозили в різні міста Росії та на європейські ринки ( у 70-90 роках – близько 800 тис. пудів щороку). З 1868 року діяло двокласне міністерське училище. Згодом – земські однокомплектні школи, ремісниче училище, жіноча приватна прогімназія. На початку 20 століття відкрито лікарню. З 1923-го Мена – смт, центр Сновської, з 1925 – Конотопської округи, з 1932 – райцентр Чернігівської області. З 1966 року Мена – місто. Працюють плодоконсервний, маслоробний, сигаретних фільтрів, комбікормовий, хлібний заводи, цех Чернігівської експериментальної фабрики лозових виробів, елеватор, загальноосвітня, музична, спортивна школи, лікарня, будинок культури, краєзнавчий музей, зоопарк. На території Мени виявлені поселення епохи бронзи (2 тис. років до н.е.), юхнівської культури (VI – III ст. до н.е.), ранньослов’янські ( I – V ст.), часів Київської Русі (X – XIII ст.), городище II-XIII століть, а також 7 курганів, серед яких відома «Юркова могила» (XI–XII ст.). Менська фортеця: від русичів до козаків Відомий чернігівський археолог Олександр Шекун довів, що перша фортеця на території поселення виникла ще в давньоруські часи, інший чернігівський науковець Олександр Бондар присвятив дослідженню фортець Чернігово-Сіверщини десятиліття і видав два ілюстровані довідники. Дослідник стверджує, що Мена мала не лише добре укріплену фортецю, а ще й замок. Міцні фортифікаційні укріплення відіграли неабияку роль в обороні міста. Так, наприклад, під час Смоленської війни оборонцям фортеці вдалося затримати московське військо на шляху до Чернігова і допомогти чернігівцям виграти час для організації оборони. Попри усталені суспільні стереотипи про те, що замки і фортеці зводили здебільшого на території Західної України, Чернігово-Сіверщині також є чим похвалитися. Науковий співробітник Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського, краєзнавець Олександр Бондар присвятив десять років свого життя дослідженню містобудування та фортифікаційних укріплень на теренах північного краю і нині переконує – на території Чернігівщини фортеці почали зводити ще з часів Київської Русі. На думку дослідника, вельми незвичайною для історіографії є історія містечка Мена, адже, як вже зазначалося, згадки про нього є набагато пізнішими, ніж згадки про існування тут фортеці. «Відомий чернігівський археолог Олександр Шекун довів, що перша фортеця виникла на території сучасної Мени ще за часів Русі, – розповідає Олександр Бондар. – На жаль, нам достеменно не відомі її розміри, оскільки археологічних досліджень з цього приводу не було. Відомо лише, що фортеця була дерев’яною». Перші згадки про Мену відносять до 1408 року, однак точно не відомо, чи існувала на той час у містечку фортеця. Перші реальні згадки про фортифікаційну споруду відносять до 1633 року, коли Менський острог захопили московські війська, а в полон потрапили 72 захисники міста. Ідеться про події Смоленської війни. «Чомусь так склалося, що всі думають, ніби баталії Смоленської війни розгорталися виключно під Смоленськом. Насправді ж вся Чернігівщина тоді палала у вогні, – зауважує Олександр Бондар. – Спочатку наступали московські війська, потім польсько-литовсько-українські війська відвойовували втрачені території і підійшли аж до Курська. Якраз у зв’язку з цими подіями Мену і згадують, – продовжує науковець. – Окрім самого містечка, згадують і видатного політичного та державного діяча, одного з чотирьох православних сенаторів Речі Посполитої, магната, воєводу Брацлавського та Київського Адама Киселя, який отримав Мену в свої володіння». Саме з приходом Адама Киселя, в його володіннях починають активно зводити укріплені споруди. Яка ж різниця між замком та фортецею? «Здебільшого мало хто бачить різницю між замком і фортецею, однак вона існує. Насправді це – різні речі: замок є особистою резиденцією феодала, а фортеця – це міські укріплення, – пояснює дослідник. – Так от Мена мала як замок, так і фортецю. Цікаво, що замок збудували у трикутнику струмка Сидорівка та річки Мена. До цього замку примикала фортеця». Науковець підтверджує свої слова даними опису, складеного московитами 1654 року під час присяги московському царю. Як зауважує Олександр Бондар, опис складали московські дяки, які були водночас і розвідкою, і дипломатами. Вони проїхали більшістю фортець Лівобережної України, і, відповідно до їхнього опису, Мена мала добре укріплену як на той час фортецю. Дані опису свідчать: «А город Мена стоит к реке Мене. Около посаду сделан вал земляной; по валу огорожено острогом, дубовыми бревнами; подле острога, вместо рубленых торась, сделаны торасы, огорожено в забор колотым бревеньем, да насыпана землею. Межи острога сделаны трои ворота проезжие; на двух воротех две башни, на третьих воротех башни нет; да глухих наугольных 10 башень; а башни на воротех и глухие наугольные без кровель, а иные и без верхов. Около того острогу с трех сторон к реке Мене сделан ров, и в той рву по обе стороны огорожено дубовыми бревнами. Да из того города сделаны к реке к Мене 7 выходов к воде, для осадного времени. Да в том городе поставлены 2 церкви деревянные: соборная церковь во имя архангела Михаила. Другая церковь во имя Успения пресвятые Богородицы. Да от того же города к реке Мене сделан отводной острог, где жил Адам Кисель. Около того острогу сделана осыпь земляная, на осыпи огорожено стоячим острогом; с двух сторон ров сделан к реке Десна (можливо, р. Мена – О.Б.); да в том же рву, подле реки Мены, сделан пруд; через пруд из двора сделаны проезжие ворота, на воротех башня покрыта тесом. Да около того двора сделана глухие наугольных 5 башень; да проезжие ворота в большой острог; на тех воротех башни нет. Да в том остроге устроены были хоромы Адама Киселя, и те хоромы разломаны». За даними опису, рів було викладено дубовими колодами, щоби він не сповзав, а міст був прокладений через струмок Сидорівку. Після національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького в Мені створено Менську сотню, яка згодом увійшла до Ніжинського полку, і там розбудовують фортецю сотенного містечка. Вона мала приблизно такі ж розміри, як і за Речі Посполитої. На жаль, в середині XVIII століття фортеця занепадає, як і більшість фортець по всій території України. Цікаво, що на території фортеці було дві дерев’яні церкви. В описі навіть детально згадані імена священиків, що правили службу. Саме ж місто мало доволі незвичайне планування. «Всі українські міста до кінця 18 століття мали гармонійну забудову, прилаштовану до рельєфу місцевості. Ніхто зумисне вулиці не пробивав, – пояснює краєзнавець. – Мена зазнала перебудов аж у XIX столітті. На жаль, ці перебудови призвели до того, що від стародавньої забудови нічого не збереглося». Окрім укріплень у самій Мені, у Менському районі були ще замки. Відомо про замок Киселя в селі Киселівка. Так, в документах XVII століття можна зустріти напис «в Кисельгроде писан». На території Менщини були й інші родинні замки, наприклад замки родини Салтиків, предків відомого письменника Салтикова-Щедріна. «Замки були у Волосківцях, Стольному та в Блистові, – каже Олександр Бондар. – Не можна сказати, що це були якісь потужні укріплення, але це були досить-таки укріплені території. Зауважу, що система замків під час Смоленської війни зіграла важливу роль». За словами науковця, московіти вимушені були розпорошувати власні сили і витрачати час на те, щоб взяти кожен замок окремо. Навіть на здобуття поганенько укріпленого замку треба було витратити щонайменше тиждень часу. Коли ж московити впритул наблизилися до Чернігова, то їх тут чекала добре організована оборона. Чорний град, як ще називають Чернігів, московські зайди штурмували кілька днів поспіль, але зазнавши суттєвих втрат, змушені були відступити, випалюючи і вбиваючи все на своєму шляху. Менську ж фортецю було повністю зруйновано, вали зриті, рови засипані. Наразі, за словами дослідника, на березі струмка Сидорівка збереглися залишки замчища, на якому стояв замок Адама Киселя. У XIX століття чверть замку знесли під час прокладання дороги. Адам Кисіль та його предки вели свій рід від Київського воєводи Светольда. Згідно з легендою, прізвисько Кисіль Светольд отримав близько 1054 року від князя Київського. Історія розповідає так. Коли печеніги підійшли до Києва, то не змогли взяти його штурмом. Так вперто і мужньо захищав його вірний воєвода Светольд. Побачивши, що захопити місто без облоги неможливо, ворог вирішив жителів міста заморити голодом. Для цього заступив всі дороги, звідки міг надходити провіант. Воєвода Светольд зрозумів наміри печенігів. Він звелів вирити дві ями, наповнити одну борошном, а другу – водою і заквасити тісто. Коли напекли з нього хліба, він наказав кидати його у ворожий табір. Печеніги побачили, що не можуть перемогти киян ні силою, ні голодом і відступили від міста. За таку кмітливість воєводі Светольду князь Володимир подарував герб і дав прізвисько Кисіль, від квашення хліба. Першим з роду Киселів в історичних документах згадується Олександр Кисіль, який бився у військах польського короля Ягайла на війні проти Великого князя Литовського Свидригайла в 40-х роках 15 ст.Одружений Олександр був з дівчиною Немиричівною, дочкою князя Четвертинського. За військові заслуги цього Киселя сину його микиті король дарував на Волині маєтності в селах Низкиничі і Дорогиничі. Внук цього Киселя – Тихон, волинський землянин, був королівським дворянином при дворі Сигізмунда і доводився прадідом Адаму Киселю. Він тривалий час був суддею при Володимирському замку і брав участь у війнах з Московією, де й загинув. Дід Адама Киселя, Гнівуш, мав трьох синів – Григорія, Павла та Гавриїла. Павло та Гавриїл були вбиті в прусській експедиції. Третій син, Григорій, займав посаду помічника судді у Володимирі. Замолоду брав участь у московських війнах. При королі Стефані Баторії він служив польним секретарем(секретар військового штабу), був тяжко поранений і потім жив на батьківщині, користуючись авторитетом і повагою. Це видно тому. Що його запросив відомий князь Андрій Курбський, який жив у місті Ковелі, засвідчити духовний заповіт. На останньому він записався так: «Григорій КисільНизкиницький» - про що згадується в документах 1588 р. З 1593 по 1613 рік перебував на виборній посаді Володимирського земського підсудка. Одружений був з Феодорою Іваницькою. За документами цей Кисіль володів тільки селом Низкиничі. Григорій Гнівушевич мав двох синів – Адама та Миколу. Рік народження Адама Киселя точно невідомий. Зважаючи на те, що в написі на надгробному пам’ятнику Киселя сказано, що він помер 3 травня 1653 році, в 53 роки від роду (за свідченням його жінки Анастасії, яка робила надгробок), можна зробити висновок, що він народився в 1599 році, або на початку 1600 року.