Дівоче

🇺🇦:

Дівочий цвинтар у місті Біла Церква виник як братське військове кладовище шпитального містечка в роки Першої світової війни. У 1914 році місто стало базою військових шпиталів Південно-Західного фронту, зокрема 803-го та 804-го польових шпиталів, що розміщувалися у військових бараках за містом поблизу залізничної колії у напрямку Фастова. Померлих військових та медичний персонал ховали на спеціальному братському військовому кладовищі, розташованому в полі, на відстані близько однієї версти на північ від залізниці, край дороги на Терезине. Місце було обране подалі від житлової забудови через велику кількість інфекційних захворювань, насамперед тифу та його різновидів. Через це кладовище спочатку називали тифозним, а згодом у народі закріпилася назва Дівочий цвинтар, з якою пов’язували переказ про перше поховання дівчини. Поруч зі шпиталем діяла невелика дерев’яна каплиця-церква для духовних потреб хворих і медперсоналу. У 1918–1919 роках у метричних книгах зафіксовано понад дві сотні померлих, з яких близько сотні було поховано саме на цьому військовому кладовищі. Поховання відбувалися хвилями: на початку 1918 року тут ховали пацієнтів шпиталів та медиків, упродовж 1918 року — переселенців, військовополонених і місцевих жителів, а з кінця 1918 до весни 1919 року — переважно вояків Січових Стрільців та осіб, що померли від епідемій іспанки та тифу. Останні військові поховання датуються 1919 роком. Після руйнування шпитального містечка наприкінці громадянської війни практика поховань на віддаленому військовому цвинтарі припинилася. До середини 1950-х років кладовище фактично не використовувалося. У 1954 році через нестачу місць на інших міських некрополях його знову відкрили для поховань мешканців навколишніх районів. Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років тут ховали жителів Олександрії та Залізничного селища, а також здійснювали перепоховання з інших закритих кладовищ міста. У 1960 році кладовище офіційно закрили для нових поховань, однак у 1970-х роках сюди продовжували переносити останки з ліквідованих цвинтарів. Останні відомі перепоховання датуються серединою 1970-х років. Сучасний Дівочий цвинтар має форму витягнутого прямокутника площею близько 0,6 гектара, обмежений бетонною огорожею та поділений центральною алеєю на дві частини. Тут налічується понад тисячу могил, серед яких є як одиничні поховання, так і подвійні чи родинні. Значна частина надгробків представлена металевими хрестами, рідше трапляються стели, обеліски та прості таблички. Для пам’ятних знаків характерні релігійні символи, зображення хрестів різних форм, трилисники, кулі, декоративні елементи у вигляді виноградної лози, сонячних променів, вінків і свічок. Поширені металеві огорожі, невеликі столики та лавки біля могил, що підкреслює традицію родинних поховань. Більшість інформації про похованих збереглася на табличках або передається родичами. Дати смерті охоплюють період від Першої світової війни до другої половини ХХ століття. Упродовж десятиліть кладовище зазнавало змін: частина старих надгробків втрачена, натомість з’являлися нові пам’ятні знаки, сучасні матеріали та оновлені таблички з доданими іменами родичів. Попри це Дівочий цвинтар зберігає історичне значення як місце військових поховань початку ХХ століття та як некрополь, що відображає міську поховальну традицію кількох поколінь мешканців Білої Церкви.

🇬🇧:

The Divochyi Cemetery in Bila Tserkva originated as a fraternal military burial ground for the hospital complex during the First World War. In 1914 the city became a base for military hospitals of the Southwestern Front, including the 803rd and 804th consolidated field hospitals, which were located in military barracks outside the city near the railway line toward Fastiv. Deceased soldiers and some hospital staff were buried in a dedicated “fraternal military cemetery at the hospital town of Bila Tserkva,” situated in open fields away from residential areas, about one verst north of the railway, along the road to Terezynе. The location was chosen because many of the dead had died from infectious diseases, especially typhus and related illnesses. This is why the cemetery was first known as the “typhus cemetery,” and later in local usage the name transformed into “Divochyi” (literally “Girls’”) Cemetery, accompanied by a local legend that the first person buried there was a girl. A small wooden chapel church was built near the hospital for the spiritual needs of medical staff and patients. Church registers for 1918–1919 record more than two hundred deaths, and roughly around a hundred burials on this military cemetery itself. Burials occurred in waves: early in 1918 patients and medical personnel were buried here; later in 1918 the cemetery received displaced persons, prisoners of war, and local residents; and from late 1918 through spring 1919 most burials were soldiers of the Sich Riflemen and others who died during epidemics of influenza (“Spanish flu”) and typhus. The last wartime burials date to 1919. After the hospital complex was destroyed during the upheavals of the civil war period, there is no certainty that burials continued on the remote military cemetery. Until the mid-1950s the site was essentially inactive. In 1954, due to a lack of space at other city cemeteries, attention returned to this cemetery and it was reopened for burials. In the late 1950s and early 1960s it served mainly residents of the Oleksandriia area and the Railway Settlement, and it also became a place for reburials from other closed cemeteries. In 1960 the city authorities officially prohibited new burials here, yet in the 1970s reburials from liquidated cemeteries continued. The last known reburials date to the mid-1970s. Today the Divochyi Cemetery has the shape of an elongated rectangle of about 0.6 hectares, enclosed by a concrete fence and divided by a central alley into two sections. It contains more than a thousand graves, including single burials as well as family and multiple reburials. Most grave markers are metal crosses; less often there are stelae, obelisks, or simple name plaques. The cemetery’s memorial landscape is characterized by Christian symbolism: various forms of crosses, trefoils, spheres, decorative elements resembling a vine, sun rays, wreath motifs, and candles. Metal fences around plots are common, as are small tables and benches near graves, reflecting the tradition of family burial spaces. Most information about the buried has survived on plaques or through relatives’ accounts. Recorded dates of death range from the First World War period to the second half of the twentieth century. Over decades the cemetery has changed: some older markers have been lost, while new plaques and memorials have appeared, often adding the names of relatives and later family members. Despite these changes, the Divochyi Cemetery remains historically significant both as a First World War military burial site and as a cemetery that reflects the burial traditions of several generations of Bila Tserkva residents.

🇵🇱:

Cmentarz Diwoczy (Divochyi) w Białej Cerkwi powstał jako bratnia nekropolia wojskowa miasteczka szpitalnego w czasie I wojny światowej. W 1914 roku miasto stało się bazą szpitali wojskowych Frontu Południowo-Zachodniego, w tym 803. i 804. polowego szpitala zbiorczego, które mieściły się w barakach wojskowych poza miastem, w pobliżu linii kolejowej w kierunku Fastowa. Zmarłych żołnierzy oraz część personelu medycznego grzebano na specjalnym „bratnim cmentarzu wojskowym przy miasteczku szpitalnym w Białej Cerkwi”, położonym w polu, z dala od zabudowań, około jednej wiorsty na północ od kolei, przy drodze na Terezyne. Miejsce wybrano ze względów sanitarnych, ponieważ większość pochowanych umierała na choroby zakaźne, przede wszystkim tyfus i jego odmiany. Z tego powodu cmentarz nazywano początkowo „tyfusowym”, a z czasem wśród miejscowej ludności nazwa przekształciła się w „Diwoczy” (dosłownie „Dziewczęcy”) Cmentarz. Z nazwą wiązano także miejscową opowieść, że pierwszą osobą pochowaną była dziewczyna. Przy szpitalu wzniesiono niewielką drewnianą kaplicę-cerkiew dla potrzeb duchowych chorych i personelu. Księgi metrykalne z lat 1918–1919 odnotowują ponad dwieście zgonów, a około stu pochówków odbyło się bezpośrednio na tym cmentarzu wojskowym. Pochówki następowały falami: na początku 1918 roku grzebano tu pacjentów i personel medyczny; później w 1918 roku także przesiedleńców, jeńców wojennych i mieszkańców okolicy; natomiast od końca 1918 do wiosny 1919 roku przede wszystkim żołnierzy Strzelców Siczowych oraz osoby zmarłe podczas epidemii grypy hiszpanki i tyfusu. Ostatnie wojenne pochówki datowane są na 1919 rok. Po zniszczeniu miasteczka szpitalnego w burzliwym okresie wojny domowej nie ma pewności, czy praktyka pochówków na odległej nekropolii była kontynuowana. Do połowy lat 50. XX wieku cmentarz w praktyce nie funkcjonował. W 1954 roku, z powodu braku wolnych miejsc na innych cmentarzach miejskich, ponownie zwrócono na niego uwagę i otwarto go dla pochówków. Pod koniec lat 50. i na początku lat 60. grzebano tu głównie mieszkańców dzielnicy Ołeksandrija oraz Osiedla Kolejowego, a ponadto wykonywano tu ekshumacje i ponowne pochówki z innych zamykanych cmentarzy. W 1960 roku władze miejskie oficjalnie zakazały nowych pochówków, jednak w latach 70. przenoszenie szczątków z likwidowanych nekropolii nadal miało miejsce. Ostatnie znane ponowne pochówki pochodzą z połowy lat 70. Współcześnie Cmentarz Diwoczy ma kształt wydłużonego prostokąta o powierzchni około 0,6 ha, ogrodzonego betonowym płotem i podzielonego centralną aleją na dwie części. Znajduje się tu ponad tysiąc mogił, w tym groby pojedyncze, rodzinne oraz liczne pochówki wtórne. Większość nagrobków stanowią metalowe krzyże; rzadziej spotyka się stele, obeliski lub proste tabliczki. Krajobraz cmentarny cechuje symbolika chrześcijańska: krzyże o różnych formach, motywy trójlistu, kule, dekoracje przypominające winorośl, promienie słońca, wieńce i świece. Często występują metalowe ogrodzenia grobów, a także małe stoliki i ławeczki, co odzwierciedla tradycję rodzinnych kwater. Większość informacji o pochowanych zachowała się na tabliczkach lub w przekazach rodzinnych. Daty zgonów obejmują okres od I wojny światowej do drugiej połowy XX wieku. Na przestrzeni dziesięcioleci cmentarz ulegał zmianom: część dawnych oznaczeń zniknęła, pojawiły się nowe tabliczki i pomniki, często z dopisanymi nazwiskami krewnych i kolejnych członków rodzin. Mimo tych przemian Cmentarz Diwoczy pozostaje ważnym miejscem pamięci zarówno jako nekropolia wojskowa z czasów I wojny światowej, jak i cmentarz odzwierciedlający tradycje pogrzebowe kilku pokoleń mieszkańców Białej Cerkwi.